Archivum Sententiarum

Викраювання історіографій. Історіографія у пошуках крайнього. In Критика, № 6 (104), 2006, с. 12.

2026-01-08T18:52:42+00:00

Стаття є критичною відповіддю на пропозиції Андрія Портнова щодо структурного реформування історичної науки в Україні. Автор ставить під сумнів практичну здійсненність запропонованих змін, зокрема заміни ВАКу фаховими комісіями, наголошуючи на необхідності обговорення конкретних фінансових і організаційних наслідків для провінційних дослідників. Вирський також скептично оцінює можливість реалізації нової ролі історика як суспільного експерта в українських реаліях.

Здобуття ідентичности. In Критика, № 10 (108), 2006, с. 5.

2026-01-08T18:25:54+00:00

У статті проаналізовано механізми конструювання національної ідентичності інтелектуальною елітою. Автор аналізує послідовні етапи цього процесу: від археографічної роботи та публікації старожитніх текстів через написання національної історії до створення поетом-мітотворцем символічного коду колективної ідентичності. Пономарьов наголошує на взаємозалежності індивідуальної та колективної ідентичностей.

Фабрикування науки. In Критика, № 4 (114), 2007, с. 14.

2026-01-08T18:45:26+00:00

У статті критично проаналізовано захист докторської дисертації Петра Іванишина у Львівському університеті як приклад системних проблем української гуманітаристики. Автор розглядає феномен нової ідеологізації літературознавства («нацреалізму»), що претендує на монопольне визначення «українського підходу» до української літератури.

Випробовування тілесности. In Критика, № 9 (95), 2005, сс. 16–18.

2026-01-06T21:57:36+00:00

У статті автор порівнює образи тілесності у творах Мілана Кундери та Вітольда Гомбровича. Він приділяє увагу ролі жіночої та чоловічої сексуальності, еротичності, екзистенції та стосунку між пошуками себе та Іншим.

Варто зазначити, що автор використовує застарілі форми розмови про сексуальну орієнтацію.

По різні боки барикади. In Критика, № 12 (110), 2006, сс. 12–14.

2026-01-06T14:31:01+00:00

У статті розглядається глибинне філософське протистояння між Платоном і Діогеном як символами двох протилежних типів мислення — авторитарно-ідеалістичного та анархічно-реалістичного. Онфре критикує платонізм за його відірваність від життя, за створення утопічних конструкцій, що виправдовують владу й підпорядкування індивіда державі. Натомість Діоген Синопський постає як філософ свободи, тілесності, індивідуальної автономії, що заперечує будь-яку ієрархію та закликає до життя в злагоді з природою.

Автор проводить паралелі між цими двома позиціями в історії — від античності до ХХI століття, показуючи, як платонізм породжував ідеології тоталітаризму, тоді як діогенівська лінія живила дух опору, критичності та радикальної етики. Онфре наголошує, що вибір між Платоном і Діогеном — це вибір між покорою та свободою, між владою і життям.

Ганна і її редактор. In Критика, № 5 (115), 2007, сс. 15–16.

2026-01-06T21:39:27+00:00

У статті автор зосереджує увагу на постаті Ганса Реснера – головного редактора перекладів англомовних текстів Ганни Арендт у Німеччині після 1950 року.

Аналізуючи його інтелектуальну та політичну біографію, автор акцентує на напруженій суперечності між пізнішою редакторською діяльністю Реснера, пов’язаною з рецепцією Арендт, та його попередньою участю в ідеологічному апараті націонал-соціалістичного режиму. Попри пізнішу прихильність до ідей Арендт, у період існування Третього Райху Реснер обіймав високі посади в націонал-соціалістичній партії. Його публічні виступи та теоретичні тексти цього часу вирізнялися виразно антисемітською спрямованістю та користувалися значним авторитетом серед представників владної еліти нацистського режиму. Автор статті послідовно викладає біографічні дані Реснера й критично аналізує поширені інтерпретації, які припускають істотну трансформацію його ідеологічних переконань або наявність прихованого ліберального світогляду, ставлячи під сумнів обґрунтованість таких тез.

Потьомкінська евроінтеґрація. In Критика, №12 (122), 2007, сс. 8–12.

2026-01-06T14:11:10+00:00

У статті аналізується процес формальної адаптації української освіти й науки до європейських стандартів у межах Болонського процесу. Автор критикує поверховість реформ, що зводяться до декларацій і імітації західних зразків без глибинної зміни академічних практик, етичних принципів і системи цінностей. Грабович підкреслює, що справжня євроінтеграція неможлива без оновлення інституцій, розвитку академічної автономії та культури відповідальності. Болонський процес у його поточному вигляді постає радше як «потьомкінський проєкт», покликаний створити ілюзію модернізації, ніж як інструмент реального розвитку освіти.

Слідами Адорно: масова культура й кіч. In Критика, № 1–2 (87–88), 2005, сс. 32–37.

2026-01-06T21:12:15+00:00

Текст є узагальнювальним оглядом основних теоретичних підходів до осмислення масової культури та кічу, а також їхньої ролі в сучасному мистецтві й соціальному просторі. Теоретичною основою дослідження слугують праці Теодора Адорно, зокрема його аналітичні розробки феноменів кічу та «культурної індустрії». Спираючись на позиції Адорно, авторка акцентує увагу на процесах фабрикованості та ілюзорного наслідування, що проявляються в різних сферах сучасного суспільства, водночас залучаючи ідеї інших представників постмодерністської та критичної філософських традицій.

Праця структурована на шість змістових розділів, кожен з яких пропонує окремий, але взаємопов’язаний ракурс аналізу кічу та масової культури. Ці феномени розглядаються у зв’язку з масовим виробництвом, процесами оречевлення та відчуження. Окрему увагу приділено їхнім кореляціям із фетишизацією, деестетизацією та продукуванням «нової реальності», яка мімікрує під іншу, однак позбавлена змістовного наповнення. Завершальний тематичний блок присвячено аналізу авангардизму та інших течій модерного мистецтва, які інтерпретуються авторкою як специфічні прояви кічу та масовості в художній сфері.

Европеєць як чужий. In Критика № 9 (95), 2005. сс. 8–10.

2026-01-06T20:16:34+00:00

Текст є авторською рефлексієющодо національної ідентичності, зосередженою на аналізі взаємозв’язку між образами українця та європейця. Ключовим аналітичним поняттям є меланхолія, яку автор трактує як форму суму за втратою уявного – зокрема ілюзорної можливості бути «іншим». У цьому сенсі меланхолія постає не як реакція на конкретну історичну втрату, а як екзистенційний досвід усвідомлення неможливості альтернативної ідентичності.

Теоретичною та художньої основою цієї рефлексії слугує книга Юрія Андруховича «Дванадцять обручів», у центрі якої – образ європейця, що намагається «порозумітися» з Україною під час перебування в її культурному та соціальному просторі. Залучаючи цей текст, автор здійснює аналізрепрезентацій українців і «європейців», присутніх у ширшому дискурсі української літератури та культури, з метою їх критичного переосмислення й деконструкції усталених уявлень.

“Розстріляне відродження” і стратегії виживання. In Критика, № 4 (126), 2008, сс. 18–20.

2026-01-06T14:38:43+00:00

У статті аналізується феномен українського культурного ренесансу 1920–1930-х років, який завершився масовими репресіями радянського режиму. Автор пропонує критичний перегляд поняття «Розстріляного Відродження», наголошуючи на його неоднозначності: поруч із трагедією знищення інтелігенції існували спроби культурного спротиву, адаптації та виживання в умовах тоталітаризму. Він розглядає різні стратегії поведінки митців — від відкритого опору до вимушеного конформізму — і підкреслює, що навіть у найжорсткіших умовах існувала внутрішня свобода творчості. Стаття поєднує історичний аналіз із роздумами про роль літератури в збереженні ідентичності, показуючи складну діалектику між виживанням і гідністю, компромісом і духовним опором.

Стихія естетики – естетика стихій. In Критика, № 1–2 (87–88), 2005, сс. 38–39.

2026-01-06T21:51:38+00:00

Стаття присвячена книзі «Естетика чотирьох стихій. Земля, вода, вогонь, повітря» (Estetyka czterech żywiołów. Ziemia, Woda, Ogień, Powietrze) та колу ключових проблем, порушених у ній .

Автор залучає низку контекстуально споріднених праць, зосереджуючи особливу увагу на рефлексії образів стихій, природи й культури в межах сучасної екологічної думки та естетики. Окремо подано огляд найбільш актуальних, на думку автора, теоретичних інтерпретацій цих тем, із акцентом на ілюзорності межі між культурою та природою й ролі просторового сприйняття світу в людському досвіді.

Орієнталізм (пер. з англ. Віктор Шовкун): Київ, Основи, 2001, 511 с.

2026-01-06T14:22:02+00:00

Український переклад праці Едварда Саїда «Орієнталізм» (Orientalism), здійснений Віктором Шовкуном.

Пам’яті Анатоля Перепаді. In Критика, № 7–8 (129–130), 2008, с. 33.

2026-01-06T21:20:34+00:00

Текст є некрологом, присвяченим письменнику та перекладачу з французької та італійської мов Анатолю Олексійовичу Перепаді.

Пам’яті Вілена Горського. In Критика, № 6 (116), 2007, с. 10.

2026-01-06T20:36:52+00:00

Текст є некрологом, присвяченим видатному історику української філософії та філософу Вілену Сергійовичу Горському.

Українське життя австрійського архикнязя. In Критика, № 6 (128), 2008, сс. 18–21.

2026-01-06T14:57:07+00:00

Стаття присвячена постаті Василя Вишиваного – Вільгельма фон Габсбурга, представника європейської аристократії, який присвятив себе українській справі. Автор простежує життєвий шлях героя – від дитинства в імперській родині до усвідомленого прийняття української національної ідентичності. У тексті висвітлюються ключові етапи його біографії, політична діяльність, участь у визвольному русі та трагічна загибель у радянських застінках. Василь Вишиваний постає як символ духовного вибору, приклад відданості ідеї свободи й солідарності між народами Європи. Стаття поєднує історичний аналіз із культурно-психологічним виміром, підкреслюючи значення його постаті для формування модерної української ідентичності та національної пам’яті.

Дослідження з етнометодології (пер. з англ. Віктор Шовкун): Київ, Курс, 2005, 340 с.

2025-12-30T07:41:28+00:00

Український переклад праці Гарольда Ґарфінкела «Дослідження з етнометодології» (Studies in ethnomethodology), здійснений Віктором Шовкуном.

Короткий курс російсько-української лєнініяни. In Критика, № 6 (104), 2006, сс. 21-25.

2025-12-29T22:51:17+00:00

Стаття пропонує рефлексію на тему тоталітаризму у російсько-українських відносинах. Особливу увагу зосереджено на постаті Леніна та на подіях 1917-1922 років. Автор критикує класовий редукціонізм за ігнорування селян як окремої соціальної верстви з власними інтересами. Продемонстровано, як радянська влада стала наступницею імперського проєкту Росії. Автор наголошує, що як російські, так і неросійські націоналісти, а також російські ліберали та прихильники монархізму вбачали у знищенні попереднього соціального ладу можливість для реалізації власної політичної візії. Формальне визнання самостійності України та допустимості збереження нею певних освітніх та культурних свобод названо основними чинниками, що дозволили більшовикам здобути симпатію низки українських націоналістів. Також побіжно згадано тоталітарну політику Сталіна, у рамцях якої ради та профспілки розглядалися як перешкоди для злиття державного апарату з народними масами.

Герой (Пер. з нім. Іван Дубицький). In Ми, Зима, 1934, сс. 161-174.

2025-12-29T12:54:48+00:00

Стаття є українським перекладом уривку «Герой» із вибраних творів Макса Шелера - Schriften aus dem Nachlass von Max Scheler.

У межах цього тексту герой постає як ідеальний тип особистості, визначальною рисою якого є спрямованість до шляхетного; в основі цього типу лежать цінності самоконтролю (самопанування) та воля до могутності. Герой мислиться як тип діяча – «людини дійсності», що реалізовує ідеї, а також як расовий прототип, що встановлює ідеал для статевого добору. Поряд із типом героя Макс Шелер виокремлює й інші ідеальні типи особистості – генія та святого.

В есеї окреслено основні різновиди типів героя, зокрема державця (державного мужа), отамана та колонізатора. Особливу увагу автор приділяє аналізу постаті державця, наголошуючи, що такий тип особистості має характеризуватися не лише прагненням до панування, а й усвідомленням цінності духовної культури власного народу, а також почуттям відповідальності не тільки перед ним, а й перед усім людством. Межу розширення державної могутності, за Шелером, визначає солідарність людства як релігійно-моральний принцип взаємності всіх учинків.

Філософ бездомних і голодних. In Критика, № 7-8 (117-118), 2007, сс. 22-26.

2025-12-29T22:37:56+00:00

Стаття присвячена множинності інтерпретацій філософського доробку Михайла Бахтіна. Авторка простежує етапи поширення текстів Бахтіна в Росії та світі: відкриття й героїзацію його постаті постсталінськими російськими інтелектуалами, рецепцію поняття діалогу Бахтіна спершу континентальною традицією, потім — американською славістикою, зіткнення західного й російського трактувань ідей філософа після завершення Холодної війни та трансформацію цих ідей у пострадянській Росії. Описано кардинально різні «іпостасі» Бахтіна: революціонер, консерватор-антимодерніст, етичний та соціальний філософ, православний фундаменталіст, єретик-антихрист. Авторка зосереджується на поняттях «бездомності» та «голоду» як таких, що поєднують біографію Бахтіна з його філософією та дозволяють пристосовувати останню до потреб великої кількості взаємно суперечливих дискурсів.

Симулякр Бодріяра. In Критика, № 4 (114), 2007, сc. 30-31.

2025-12-29T12:05:10+00:00

У статті вшановується інтелектуальна спадщина Жана Бодріяра та подається інтерпретація Олександром Івашиною вибраних аспектів його філософського доробку. У центрі аналізу перебувають такі ключові напрями філософії Бодріяра: по-перше, критика принципу раціональності та культури видовища в умовах сучасного суспільства; по-друге, проблематика соціальної філософії, споживацького світогляду та виробництва попиту на смисли; по-третє, осмислення проблеми справжнього в сучасній культурі. Завершується стаття роздумами щодо феноменів гіперреальності та симуляції, а також наголошенням на значущості філософського внеску Бодріяра.

Поняття самопізнання у Сковороди і Сократа : компаративне дослідження. In Наукові записки НаУКМА, т. 1, Філософія та релігієзнавство, 1996, сс. 49-54.

2025-12-29T22:24:30+00:00

Матеріал є статтею, присвяченою порівнянню філософських поглядів Григорія Сковороди і Сократа. Особлива увага приділена поняттю самопізнання. Окрім здійснення компаративного аналізу, Іван Фізер розвінчує хибні уявлення та маніпуляції деяких російських і українських інтерпретаторів текстів Сковороди. Автор детально дослідив мовний аспект філософських міркувань. Також було згадано про зв’язок гносеологічних ідей із метафізикою та етикою обох філософів, де Фізер знаходить не тільки спільне, але й розбіжне. Наприкінці тексту автор запропонував альтернативний підхід, котрий залучає неоплатонічну інтепретацію доробку Сковороди.

Двадцяте століття Ричарда Рорті. In Критика, № 7-8 (117-118), 2007, сс. 27-28.

2025-12-29T11:26:57+00:00

Стаття написана після смерті Річарда Рорті та представляє своєрідний підсумок його філософського надбання. Автор презентує біографію філософа з точки зору становлення Рорті як мислителя та простежує еволюцію його ідей. У статті представлено головні ідеї філософа: поняття континґентості, іронії та солідарності, поєднання консервативності та ліберальності в політичній філософії, погляд на філософію як літературну практику та реабілітація людської уяви від засилля віри та розуму. Зрештою, автор наголошує на важливості фігури Рорті в контексті формування інтелектуальної атмосфери ХХ століття.

Гра з ХХ століттям. In Критика, № 10 (108), 2006, сс. 2-4.

2025-12-29T23:09:58+00:00

Стаття є оглядом на дві тематично близькі праці: «Роздуми над сплюндрованим сторіччям» Роберта Конквеста та «Червоне століття» Мирослава Поповича. Обидві книги зосереджуються на критичному аналізі історії Радянського союзу, включно зі сталінським терором та співпрацею СРСР з Німеччиною у 1939-1941 роках. Відмінність у підходах Конквеста й Поповича автор вбачає насамперед в оцінці ролі західних демократичних країн. Конквест зображує їх як жертву, свого часу обмануту Сталіном, а в можливих невдачах західних демократій після розпаду Радянського союзу звинувачує лівих радикалів та їхній вплив на західних інтелектуалів. Попович же, за словами автора, попри чітку антикомуністичну позицію, є далеким від ідеалізації Заходу. Підкреслюється, що, якщо у випадку Поповича упередженість в оцінці окремих постатей та подій є ситуативною, то праця Конквеста глибоко суб’єктивістська. Об’єктом різкої критики автора стає опис Конквестом ідеї об’єднаної Європи як насильницької й контрпродуктивної.

Синдром парадокса: Віктор Петров-Домонтович як персонаж української гуманітаристики. In Україна Модерна, № 5 (16), 2010, сс. 303-312.

2025-12-29T21:40:32+00:00

Матеріал є критичним оглядом двох праць, присвячених постаті Віктора Петрова: «Поетика парадокса» Віри Агеєвої та «Таємниця роздвоєного обличчя» Мар’яни Гірняк. Авторка висловлює методологічні зауваги щодо попередніх спроб осмислити біографію й творчість Петрова. У статті підкреслено важливість розгляду постаті у контексті марксизму і комунізму, чим нехтують дослідниці. На думку Катерини Рубан, біографісти безпідставно тяжіють до «відбілення» честі Петрова. Або довільно інтепретують його творчість, приписуючи недоречні характеристики.

Присутність і метаморфози кіно-ока. In Критика, № 9 (119), 2007, сс. 21-22.

2025-12-29T22:58:01+00:00

Стаття пропонує огляд книги Ульриха Ґумбрехта «In Praise of Athletic Beauty», яка тематично продовжує його працю «Production of Presence: What Meaning Cannot Convey» та розглядає спорт як естетичну подію. Матеріал складається зі вступу та двох частин.

У вступі авторка актуалізує питання про досяжність у сучасну епоху декларованого Ґумбрехтом ідеалу людського життя, де тіло та розум могли б одночасно проживати той самий досвід

Перша частина містить стислий опис структури книги та розглядає опозицію категорій «значення» й «присутність». Апелюючи до думки Ґумбрехта, авторка виокремлює безпосередність та розчинення в інтенсивності подій як ключові характеристики присутності.

У другій частині аналізується вплив візуальних технологій на наше сприйняття дійсності на прикладі фільму «Олімпія» Лені Ріфеншталь. Авторка припускає, що сформований в кінострічці Ріфеншталь образ Олімпійських ігор 1936 року досі опосередковує наше бачення спорту в реальності. Робиться висновок про можливість злиття досвідів розуму й тіла завдяки інтерактивності сучасних медіа.

Европа і ми. In Ми, Осінь, 1933, сс. 95-106.

2025-12-29T13:21:31+00:00

У статті порушено проблему української літератури, що виявляється у схильності письменників до моралізаторства та агітації на користь готових ідеологічних програм: соціалізму, націоналізму чи католицького месіанізму. Автор піддає критиці таку позицію, наголошуючи, що за цих умов письменники не формують і не пропонують власного світогляду, а лише ретранслюють партійні резолюції та загальні ідейні настанови. Натомість у статті підкреслюється пріоритет безпосереднього індивідуального досвіду та особистих переживань автора як підстави літературної творчості, що мають переважати над абстрактними й універсалізованими ідеями.

На цьому тлі Рудницький окреслює характерні риси європейської літератури, серед яких – розуміння письменницької творчості як вираження власного «я», ставлення до читача як до рівного співрозмовника у просторі духовного досвіду, високий рівень освіченості й зрілості автора, а також бунт проти стандартизації та нормалізації творчого процесу. Відсутність цих рис в українському літературному контексті, зумовлена історичною відірваністю від європейської культурної традиції, призводить, за автором, до продукування неактуальних текстів, що відтворюють узагальнені наративи й не мають безпосереднього зв’язку з реальним життям.

У статті також наголошується, що апеляції до моральності, характерні для українських письменників, не можуть бути плідними поза філософським осмисленням, тоді як сама філософія не здатна існувати в замкненому контексті без відкритої комунікації та інтелектуальної взаємодії між мислителями.

Аванґард і кіч. In Вперед, 31.12.2020.

2025-12-29T22:44:18+00:00

Матеріал є перекладом есею Клемента Ґрінберґа. Текст складається зі вступу та чотирьох частин.

У вступі автор ставить питання про причини співіснування в межах тих самих культур авангарду як справжнього мистецтва та кічу як ерзац-мистецтва.

Перша частина розглядає ґенезу авангардної культури, від політизованого протесту проти академізму до герметичного «чистого» мистецтва.

У другі причині пояснено соціальні та економічні передумови виникнення кічу. Кіч постає як відповідь на культурний запит утвореного внаслідок індустріальної революції класу пролетарів, відчужених від народної культури і водночас не здатних сприйняти «високу» культуру.

Третя частина демонструє причини популярності кічу: легкість сприйняття та доступність образів.

У четвертій частині автор зосереджується на темі кічу як офіційної культури тоталітарних політичних режимів. Саме складність популяризації та використання для цілей пропаганди, а не критичний потенціал він вважає причиною репресій авангардного мистецтва тоталітарними лідерами.

Пер. з англ.: «Вперед»

Оригінал: Clement Greenberg, “Avant-Garde and Kitsch”, in Art and Culture: Critical Essays, Boston: Beacon Press, 1989, pp. 3-21.

Кодекс інтелектуальної чесности In Критика, № 12 (122), 2007, с. 3.

2025-12-29T12:21:17+00:00

У статті проаналізовано зміст та передумови формування «Етичного кодексу» членів Фулбрайтівського товариства України. «Етичний кодекс», розроблений у контексті Болонської системи освіти, спрямований на регулювання організації університетської науки та ґрунтується на принципах інтелектуальної чесності й інтелектуальної свободи. На думку автора, ухвалення цього кодексу має принципове значення, оскільки протистоїть традиціям уніфікації та шаблонізації, що тривалий час домінували в українській вищій освіті й науці як спадщина інтелектуальної культури радянського тоталітаризму. Речицький наголошує, що потенціал «Етичного кодексу» полягає у створенні умов для збереження академічної свободи, яка раніше зазнавала суттєвих обмежень з боку держави.

Академічний підручник: канон і новація. In Критика, № 7-8 (117-118), 2007, сс. 10-13.

2025-12-29T22:31:17+00:00

Матеріал, присвячений проблемам історичної науки і освіти, є аналізом одинадцяти підручників з історії України. Наталя Яковенко визначає функції та характеристики підручника. Авторка звертає увагу на проблеми історичної дидактики, наприклад, анахронізмів у трактуванні національної історії. Наголошено на браку історичного вивчення приватного простору і життя пересічної людини. У статті детально описано кілька методологічних проблем сучасної української історії та її викладу у вищій школі – на кшталт замовчувань або викривлень історичних подій. Авторка подає приклади і негативних, і позитивних рис українських підручників.

Філософії життя і новий початок століття. In Критика, № 5 (127), 2008, сс. 19-20.

2025-12-29T11:49:10+00:00

У статті проаналізовано культурні та філософські тенденції у суспільстві на початку ХІХ, ХХ та ХХІ століть. Автор виділяє спільну рису для початків цих століть – повернення біологічних образів, інтерес до тем життя, народження і смерті. У ХІХ столітті цю рису представляли хвиля романтизму та звеличення природи над людиною, у ХХ столітті – філософії Бергсона та Ніцше. На початку ХХІ століття автор теж прослідковує повернення до тем вітальності в працях Мішеля Уельбека та Петера Слотердайка («Гнів і час»). Окрему увагу автор приділяє аналізу сучасної культури, якій характерні: культ молодості, інтерес до тваринної дикості, що стала екзотикою, та приваблює як щось особливе і заборонене, пошук ідентифікації зі світом природи та актуалізація екологічної проблематики. Зрештою, Єрмоленко пропонує погляд на функціонування людської культури як на розвиток живого організму, що має народження, зрілість і смерть, за якою очікується нове народження.

«Кандидат наук» проти «доктора філософії». In Критика, № 12 (122), 2007, сс. 6-8.

2025-12-29T21:53:57+00:00

Матеріал є аналітичною статтею Максима Стріхи, присвяченою проблематиці атестації наукових кадрів. Автор здійснює порівняльний аналіз європейських та українських академічних інституцій, зосереджуючи увагу на інституційних відмінностях і принципах оцінювання наукової діяльності. У статті проблематизується подвійність статусу вченого, зумовлена розрізненням між науковим ступенем і вченим званням. За Стріхою, система атестації, запозичена з радянського періоду, хоча й потребує реформування та вдосконалення, не є першочерговою проблемою сучасної науки в Україні. Водночас автор окреслює можливі напрями її модернізації з урахуванням європейського досвіду. Матеріал також містить посилання на контекстуальні міркування Григорія Грабовича та на відкритий лист до Президента України, присвячений реформі системи атестації науковців.

Лист до «нової лівиці». In Вперед, 11.10.2012.

2025-12-29T23:04:47+00:00

Матеріал є перекладом листа Чарльза Міллса, опублікованого в журналі «New Left Review». Автор критикує концепцію «кінця ідеології» за нездатність або небажання помічати за фрагментарними подіями глобальні соціальні тенденції та ігнорування незахідних контекстів. Показано паралелі між «постідеологічним» лібералізмом та радянським соціалістичним реалізмом. Завданням нової лівиці, на думку автора, є системна політична та культурна критика статус-кво з формулюванням відповідних вимог та програм. Висловлено заклик оновити ліву політичну філософію, адаптувавши її до сучасних умов. Насамперед цей заклик стосується переосмислення суб’єкта докорінних політичних змін. Автор доводить, що сьогодні в більшості країн рушійною історичною силою є не робітничий клас, а молода інтелігенція.

Пер. з англ.: Роман Тиса для «Вперед»

Шевченко і псевдоморфози гуманізму. In Критика № 3 (113), 2007, сс. 12–18.

2025-12-29T21:18:21+00:00

Матеріал має характер полемічної статті, у якій Грабович реагує на лист, опублікований у часописі «Літературна Україна». Автор аналізує ситуацію, що склалася довкола рецензії Софії Грачової та Степана Захаркіна на статтю «Гуманізм Тараса Шевченка», проти якої виступив Леонід Ушкалов. У статті подано історичний і порівняльний аналіз поняття гуманізму, зокрема розглянуто концепт «соціялістичного гуманізму» в контексті його негативної ідеологічної заанґажованості. Окрему увагу приділено осмисленню зв’язку ідеї гуманізму з постаттю Тараса Шевченка. У цьому сенсі матеріал постає як спроба деконструкції гуманізму в контексті інтерпретації Шевченкової творчості. У завершальній частині тексту автор підсумовуєвідповідь на відкритий лист Ушкалова та проблематизує особливості підходу до теми гуманізму, представлені у Шевченківській енциклопедії, звертаючи увагу на методологічні ті інтерпретаційні обмеження такого підходу.

Пам’ятники для забуття. In Критика, №9 (107), 2006, сс. 6-8.

2025-12-15T11:52:08+00:00

У статті аналізується феномен пам’ятників у його двоаспектному вимірі: як матеріалізованих носіїв колективної пам’яті та як інструментів державної політики формування колективної ідентичності. У межах дослідження здійснено ретроспективний огляд появи пам’ятників у Донецьку та наративних моделей, які вони репрезентували. Показано, що ці два аспекти – спонтанно- й соціально вкорінена пам’ять і державна меморіальна політика – вступають у пряму конфронтацію, зокрема через механізми витіснення офіційною пам’яттю неофіційної. Така динаміка призводить до маргіналізації та забуття матеріалізованих форм неконвенційної колективної пам’яті.

Меморіяли совєтизму. In Критика, №5 (115), 2007, сс. 18-20.

2025-12-15T12:02:09+00:00

У статті пам’ятники аналізуються передусім як ідеологічні об’єкти, покликані забезпечувати засвоєння масами необхідних ціннісних настанов. Особливу увагу приділено парадоксальній ситуації в російському меморіальному середовищі, де від 1991 року одночасно простежується як художньо-тематичний розрив із попередньою традицією, так і реактуалізація радянських символів та візуальних образів на тлі посилення ностальгії за радянським минулим і відсутності інших консолідуючих чинників. Зроблено висновок про відсутність перспективи глядацького співпереживання щодо таких пам’ятників, що закономірно має спричинити переорієнтацію на нові їх типи.

Перевинайдення Східної Европи. In Критика, №7-8 (117-118), 2007, сс. 5-9.

2025-12-15T12:11:35+00:00

У статті розглядається можливість переосмислення концепції Східної Європи так, щоб вона стала складовою регіональної ідентичності України. Ці перспективи пов’язані як із можливістю поліпшення іміджу самої концепції, так і з проблематикою дискурсу іншування, тобто визначення Іншого, необхідного для утвердження власної ідентичності. У цьому контексті виокремлюються два ключові виміри: внутрішньополітичний – пов’язаний із потенційною вигодою для України у формуванні надійного консолідуючого інструменту, здатного нівелювати вливи російського, радянського та австро-угорського спадку; та зовнішньополітичний – пов’язаний із вигодою для ЄС, що полягає у чіткій просторовій та символічній локалізації України на європейській мапі. Зроблено висновок, що прийняття концепції Східної Європи як державної стратегії консолідації може бути інтерпретоване як повернення України до самої себе.

Призначення нації (Вступне слово). In Збірник Доповідей виголошених на Студійнім Дні присвяченім Сороковій Річниці Української Державности і Героїчному Чину Студентів Києва під Крутами, Накладом Української Студентської Громади у Філядельфії, Філядельфія, 1958, сс. 9-12.

2025-12-12T19:05:14+00:00

У доповіді «Призначення нації», виголошеній Іваном Мірчуком на Студійнім Дні, присвяченому сороковій річниці Української державності та Героїчному чину студентів Києва під Крутами (1958), автор розкриває концепцію нації як історичної, духовної та культурної спільноти. Мірчук аналізує відносини людини з природою, культурою та суспільством, підкреслюючи, що цивілізація, яка відокремлює людину від первісного відчуття єдності зі світом, не може бути кінцевим досягненням розвитку людського духа. Значення культури полягає у звільненні людини від цього роздвоєння та формуванні гармонійного відношення до себе, природи та інших людей.

Автор відзначає, що справжня культура сприяє розвитку індивідуальної волі, творчої активності, духовної глибини та здатності до співпереживання, тоді як відсутність культури та надмірна орієнтація на силу чи державну владу призводить до духовного зубожіння і відчуження.

Особлива увага приділяється українській нації та її здатності застосовувати традиції з модерними ідеями, формувати власну історичну роль і відповідально діяти у суспільному житті. Доповідь відображає контекст українського еміграційного дискурсу середини ХХ століття та поєднує історико-філософський аналіз із патріотичною аргументацією.

Доба перекладної непевності In Критика, №12 (122), 2007, сс. 13-15.

2025-12-12T17:20:02+00:00

У статті проаналізовано стан української гуманітаристики в контексті пострадянських трансформацій, а особливу увагу присвячено глобальному феномену «доби перекладної непевності». Авторка розглядає переклад не лише як мовний процес, а як метафору культурного посередництва та перетворення знання. У сфері перекладу наукових текстів і формування інтелектуальних спільнот Ірина Кучма порівнює досвід постсоціалістичних країн – таких як Франція, Росія, Угорщина, Туреччина. Вона демонструє, що в історичному контексті українського середовища переклад стає критичним інструментом модернізації, але водночас породжує нові форми непевності – інституційної, методологічної, мовної. Кучма наголошує, що в сучасних умовах переклад вимагає не лише технічної точності, а й глибокого розуміння контексту, в якому наукові й філософські ідеї набувають нового значення.

Збірник Доповідей виголошених на Студійнім Дні присвяченім Сороковій Річниці Української Державности і Героїчному Чину Студентів Києва під Крутами: Накладом Української Студентської Громади у Філядельфії, Філядельфія, 1958, 57 с.

2025-12-12T19:28:38+00:00

Збірник доповідей, виданий Українською Студентською Громадою у Філадельфії 1958 року за участю студентських організацій Балтимора, Нью-Йорка, Нюарку та Трентона, присвячений сороковій річниці відновлення Української Державності та героїчному чину студентів Києва під Крутами. Видання постало як результат інтелектуальної й громадської ініціативи української молоді в еміграції, спрямованої на збереження історичної памʼяті, вшанування учасників визвольних змагань 1917-1921 років і утвердження ідеї державності в умовах розсіяння.

До збірника увійшли виступи українських науковців, публіцистів та діячів еміграції, які розглядають проблеми національної ідентичності, духовних засад державотворення, ролі молоді в боротьбі за свободу та історичної спадкоємності українського визвольного руху. Серед авторів представлено різні інтелектуальні підходи — від філософського осмислення місії нації до історико-політичного аналізу подій Української Народної Республіки. Праці збірника пройняті спільним прагненням осмислити українську державницьку ідею у світлі досвіду еміграції та боротьби за національне самоствердження.

Зміст

Теодосій Онуферко: Місто Передмови

Павло Дорожинський: Привіт від ЦЕСУС-у

Зенон Кравець: Привіт від СУСТА

Проф. Др. Іван Мірчук: Призначення Нації

Зеня Кохановська: Українська Державність 1917–20 рp.

Ліда Скочиляс: Політика Антанти і Центральних Держав супроти України

Ліда Чумак: Зовнішня політика України I9I7– 20 рр.

Оксана Пісецька: Вклад студентства у Визвольні Змагання 1917– 20 pp.

Теодосій Онуферко: Осяги Української Національної Революції

Лотофагомахія In Критика, №5 (127), 2008, сс. 13-14.

2025-12-12T18:24:19+00:00

У своїй рецензії Іван Гомза аналізує працю Ганни Арендт «Джерела тоталітаризму», зосереджуючи увагу на специфіці функціонування та внутрішній логіці тоталітарних режимів ХХ століття. Рецензент окреслює новий підхід до розуміння тоталітаризму, який Арендт вибудовує через виявлення кореляції між раціональною наукою та метафізичною доктриною, а також через дослідження механізмів «розкриття правди» за допомогою пропаганди й терору. На думку автора, ці процеси постають наслідком глибокої міфологізації політичної влади та її прагнення до всеохопного контролю над суспільством.

Гомза артикулює філософські й ідеологічні засади тоталітарного проєкту, серед яких – абсолютне підпорядкування індивіда абстрактній ідеї, довільне визначення категорій «добра» і «зла» та радикалізація антропологічного виміру політики. Рецензія акцентує на методологічній значущості підходу Арендт, який завдяки чіткому розмежуванню тоталітарних і авторитарних режимів дозволяє поглибити розуміння сучасних ризиків, пов’язаних із надмірною концентрацією влади й централізованого контролю.

Déjà vu! In Критика, №3 (113), 2007, сс. 22-23.

2025-12-12T17:11:43+00:00

У статті Георгій Касьянов аналізує феномен повторюваності історичних і культурно-ідентифікаційних моделей у сучасній Україні, що створює ефект «déjà vu» в національному самосприйнятті. Автор показує, що два базові складники нації – культура та держава – перебувають у стані, який не засвідчує повноти реалізації проєкту модерності. Попри сподівання, що культурна українська нація, здобувши «свою» державу, реалізує свої соціальні та культурно-політичні права, ці очікування залишаються частково нездійсненими.

Касьянов підкреслює, що сучасна українська ідентичність продовжує розвиватися за схемами минулих десятиліть, відтворюючи старі міфи та дискурси, засновані на ресентименті. Через метафору «déjà vu» автор висвітлює циклічність українського історичного досвіду та необхідність його критичного переосмислення для оновлення національного проєкту.

Повернення в добре знану країну In Критика, №4 (114), 2007, сс. 20–23.

2025-12-11T20:10:14+00:00

Цей текст є рецензією на книгу німецького автора Кристіяна Ґанцера «Совєтський спадок і українська нація. Музей запорозького козацтва на острові Хортиця» з серії «Совєтська і постсовєтська політика та суспільство». Текст розгортається з дослідження проблеми історичної пам’яті в українському національному дискурсі. Предмет розгляду – музейна культура, яка презентує уявлення про національний дискурс і його провідні мотиви. Ґанцер досліджує, як радянська презентація української історії трансформувалася у пострадянський період на прикладі перетворення «Музею історії Запоріжжя» на Музей історії українського козацтва. Ґанцер доходить висновку щодо спорідненості засобів художнього вираження та наративної структури твору, і з цим висновком автор рецензії загалом погоджується.

Жест можливого In Критика, №12 (110), 2006, сс. 9-11.

2025-12-11T20:53:21+00:00

У статті здійснено проаналізовано філософські й політичні ідеї Славоя Жижека. Авторка простежує, як Жижек поєднує марксистську критику ідеології з лаканівським психоаналізом, створюючи унікальну інтелектуальну систему, спрямовану на осмислення можливостей дії в добу постмодерного скепсису. Особливу увагу приділено його концепції «жесту можливого» як форми політичного акту, що виходить за межі символічного порядку та відкриває простір для нового мислення і соціальних практик.

Ємець-Доброносова аналізує взаємодію радикального теоретизму й політичної утопії у творчості Жижека, розглядаючи його інтерпретацію ленінської спадщини, критику неоліберального консенсусу та суперечливе ставлення до сучасного феміністичного і постструктуралістського дискурсів. Зрештою, в уявленні авторки Жижек є мислителем, який прагне віднайти втрачену можливість революційного жесту, поєднуючи інтелектуальну провокацію з пошуком нової політичної субʼєктності.

Дійсність Чужого In Критика, №10 (120), 2007, сс. 22–27.

2025-12-11T20:15:09+00:00

У цій статті Юлія Ємець-Доброносова досліджує різні проблемні аспекти понять Чужого і чужості. Вона починає з порівняння Чужого і Іншого як пов’язаних понять, що використовують для означення меж власної дійсності. Задля предметного розгляду станів Чужого і Іншого вона звертається до праць Еманюеля Тода («Після імперії. Есе про загнивання американської системи») і Етьєна Балібара («Ми, громадяни Європи? Кордони, держава, народ»). Крім цього, авторка аналізує концептуалізації поняття Чужого в психоаналітичних студіях, зокрема в ідеях Юлії Кристєвої. У висновку авторка синтезує наведені раніше ідеї і повертається до проблеми штучного конструювання Чужого як процесу означення власної дійсності.

Міт про Авгієві стайні In Критика, №4 (114), 2007, сс. 8-12.

2025-12-11T20:04:29+00:00

У статті Олександр Гриценко досліджує причини і наслідки тривалого побутування міту про Авгієві стайні в суспільстві. Він починає з аналізу оригінального тексту цього міфу, виокремлюючи провідні мотиви. Ключовим сюжетом він вважає подвиг радикально швидкого або ж радикально ефективного очищення. Важливо, що здійснення подвигу – завдання героя-чужинця, який цим актом протистоїть злочинній або ж недбалій владі. Цей сюжет функціонує як популярна політична метафора, що не передбачає для пересічного громадянина необхідності «приміряти на себе роль Геракла» й тим самим знімає з нього відчуття персональної відповідальності за поліпшення стану справ у державі. Він наводить приклади експлуатації сучасними політичними фігурами «народної мрії» про таке очищення задля побудови привабливого образу через втілення ролі зовнішньої ефективної сили, що здатна спричинити позитивні зміни.

Порівняльне фашизмознавство In Критика, №7-8 (129-130), 2008, сс. 12–16.

2025-12-11T20:22:13+00:00

Цей текст є перекладом Катерини Демчук російськомовної рецензії Андреаса Умланда. Рецензія присвячена праці «Фашизм» Роджера Д. Ґрифіна та його асистента Метью Фелдмана. «Фашизм» є п`ятитомовою антологією, де ґрунтовно розглянуто більшість історичних феноменів, методологічних проблем і концептуально-термінологічних питань, пов’язаних із дослідженнями фашизму. Крім цього, автор згадує й аналізує також інші важливі сучасні видання, які розглядають проблему фашизму, зокрема як «Фашизм і неофашизм: критичні дослідження правого радикалізму в Європі», «Фашизм в Європі в 1918–1945 роках», «Спокуса нерозумом: роман інтелектуалів із фашизмом від Ніцше до постмодернізму» тощо. Загалом у рецензії презентовано низку рекомендованих для дослідників робіт, які сукупно формують різноманітне й глибоке уявлення про проблеми та ідеї у цій галузі.

Вибрані твори: Ідея-Сердце-Розум і Досвід (пер. з рос. Степан Ярмусь):, Вінніпеґ, Колегія Св. Андрея в Вінніпезі, 1984, 167 с.

2025-11-28T19:19:12+00:00

Збірка містить три окремі твори Памфіла Д. Юркевича: «Ідея», «Серце», «Розум і досвід». Це перший український переклад зазначених праць з їхніх оригінальних російськомовних видань. Переклад здійснено Степаном Ярмусем. Окрім цього видання, існують також переклади цих текстів французькою та англійською мовами. Книга супроводжується передмовою, післямовою, а також біографічними й хронологічними примітками, підготовленими перекладачем.

Зміст

Світлина Памфіла Даниловича Юркевича

Передмова

Памфіл Данилович Яркевич

(а) Короткі біографічні дані

(б) Хронологічні дані

ІДЕЯ

Дефінітивне поняття про ідеюФорми пізнання

Проблема свідомості й світосприймання

Ідея – проблема філософії

Ідея – необхідне припущення науки

Ідея – основа явищ

Ідеї – вічні духові первні світу

Ідея – це божественне і розумне в космосі

Ідея – основа всього безсмертного, прекрасного і дійсного

Наука Платона про ідею – неповна

Ідея – форма предмету

Бог – не ідея, а самоусвідомлення, безумовна мисль і дійсність

Протиріччя між Платоном і Аристотелем

Філософія нових часів і проблема перед-досвідних ідей

Критика припущень картезіянської філософії

Місце світу – Бог

Ідеї, сущність світу, субстанції

Буття і дух. Вселенна і монада

Чиста монада – Бог

Значення критики чистого розуму

Проблема матерії і форми пізнання

Критичний огляд нових навчань про ідею

Ідея, як діялектичний процес

Діялектичний процес і абсолютне. Процес ідеї

Логічна ідея. Загальна сущність ідеі

Ідея, як чисте буття, або – ніщо. Абстрактність ідеї

Деякі критичні зіставлення

Кінцеві висновки і вияснення

Труднощі філософії. Теософія, матеріялізм, ідеалізм

Наше найсуттєвіше

СЕРЦЕ

І. “Серце” в розумінні авторів Священного Писання

Вступ

Істотність “серця”

Важливість навчань Священних Авторів

“Серце” і “голова” людини

“Голова” й “обличчя” людини в Священному Писанні

Біблійне навчання і наука

Глибша істотність душі

Сущність душі – не в мисленні

Свідома діяльність душі і мозок

Факти фізіології біблійній науці не перечать

Орган душі – все тіло людини

Мислення – це не глибина серця

Істотність душі – недоступна

Дерево пізнання – не дерево життя. Вартість переживань і знання

Повільність розуму

Удаваний і дійсний стан людини

Проблема автономії розуму

Психологія і сутність людської душі

Особистість і її конкретність

Недотягнення містицизму

ІІ. Практичні застосування

Особистість – ніякому механізмові не підлягає

Проблема причинності духового життя й релігійної свідомостіДжерело моральних явищ – богоподібність людини

Ослаблення серця. Необхідність Благодатті

Юридичне і моральне в ділах правди

Закони справедливості

Моральне — не без подвигу

Проблема законодавства

III. Кінцеві завваги

Законодавство і сила спокуси (випробування характеру)

Моральна діяльність. Олива любові і її світильник

Голос совісті

Горіння любовʼю до ближнього

Заключення

РОЗУМ І ДОСВІД

Вступ

Деякі завваги й означення

Панівні світоглядові переконання

Предмет даної праці

Наука Платона про розум

Загальний людський змисл й ідеї

Пояснення до діялогу Сократа з Теететом

Людське слово й ідеї

Форма абстрактного мислення й ідеї

Відкриття вищої сущності речей і ідеї

Буття речей

Субстанціяльність ідеї

Ідея добра (трансцендентне), to agathon

Формальна якість ідеї

Ідеї – відкриття сущності речей

Дві епохи в напрямі наук

Вплив платонівської мислі на розвиток науки

Новий напрям – критика чистого розуму

Наука про досвід

Kritik der reinen Vernunft

Явища й уявлення

Кантові функції субʼєкта (досвід)

Сумісність неоднородного – уявна

Критика й пояснення

Кантові функції пізнаючого субʼєкта

Основи розходжень між Платоном і Кантом

Недотягнення Канта

Наслідки Кантових заключень

Поправки до Канта

Навчання про схеми

Індуктивна й дедуктивна методи

Насвітлення становища Канта

Насвітлення становища Платона

Хибність Кантового навчання про досвід

Післямова

Теперішня стадія національно-визвольної боротьби підкорених націй: Мюнхен, Бюро преси антибільшовицького блоку націй, 1974, 15 с.

2025-11-28T18:47:01+00:00

The material is an English-language article published by the Anti-Bolshevik Bloc of Nations. In this 1974 text, Yaroslav Stetsko analyzes the contemporary stage of the national liberation struggle among the peoples enslaved by the Soviet Union. He traces the revival of resistance after Stalin's death in 1953, highlighting the key stages of the uprisings. Stetsko speaks of the great potential of the struggle of the subjugated nations, whose failure until then had largely been due to the problem of effective organization and coordination. He concludes that fear was overcome and this allowed the subjugated peoples to strive for self-determination, and also criticizes Soviet communism as an atheistic, materialistic force that harms the preservation of cultural heritage and oppresses human dignity. He advocates the disintegration of the USSR as an empire acting in the interests of Russia into sovereign states, calling for the support of the West and emphasizing that true freedom requires the destruction of the ideological foundations of Bolshevism.

Суспільство найближчого майбутнього – це нове суспільство дрібновласницьке: Дербі, Видавництво «Дрібний власник», 1957, 119 с.

2025-11-28T19:00:48+00:00

У праці «Суспільство найближчого майбутнього – це нове суспільство дрібновласницьке» письменник-діаспорянин Михайло Марченко (псевдонім Михайло Павлюк) критикує як панівний комуністичний колективізм, так і монополістичний капіталізм. У цій праці автор стверджує, що ідеальне суспільство майбутнього не може бути лише відродженням або «новою» версією дрібновласницької системи, де малі власники діють переважно під гнітом більших структур. Натомість Марченко виступає за перетворений економічно-соціальний лад, у якому дрібна приватна власність стає основою індивідуальної свободи та справедливості, вільної від недоліків колгоспної системи й експлуатації великого капіталу. Через економічний та соціологічний виміри аналізу автор досліджує роль дрібних власників у побудові справедливого суспільства, наголошуючи на їхньому потенціалі бути рушіями прогресу, водночас застерігаючи від пасток наявних соціо-економічних моделей. Книга поділена на частини, що розглядають становище дрібних власників у капіталістичних системах, їхні труднощі та перспективи оновленого суспільного устрою.

Зміст

Від автора

Вступ

ЧАСТИНА I.

Місце дрібних власників у капіталістичній системі

Короткі характеристики верстви дрібних власників в історичному аспекті

Економічна характеристика верстви дрібних власників

Психологічна характеристика верстви дрібних власників. Дрібновласницька стихія

Політична роля верстви дрібних власників у минулому та у наші часи

Загальні висновки з аналітичної частини нашої праці

ЧАСТИНА II.

Дрібновласницьке суспільство найближчого майбутнього

Деякі основні засади ідеології дрібновласницького суспільства

Основні форми господарської діяльності в дрібновласницькому суспільстві

Відносна справедливість розподілу прибутків у дрібновласницькому суспільстві

Життєздатність дрібновласницького суспільства

ЧАСТИНА III.

Тактика захисту інтересів дрібних власників на наші часи

Дрібновласницька ідеологія та інші соціологічні концепції та верстви

Ближчі перспективи

Деякі зауваги

Притягальна сила концепції дрібновласницького суспільства найближчого майбутнього

Роздуми про переклад In Критика, № 9 (71), 2003, сс. 21-23.

2025-11-21T20:06:25+00:00

У статті розглянуто феномен перекладу в контексті сучасних викликів інформаційної доби. Гаврилів розглядає переклад як наслідок Вавилонського змішання мов, що створило умови для міжкультурної комунікації та водночас обмежило людські можливості. Проаналізовано роль перекладача як посередника між культурами, який повинен володіти глибокими знаннями власної мови та розуміти етос і табу різних культурних спільнот. Критично оцінено вплив соціального замовлення на якість перекладів українською мовою. У підсумку Гаврилів закликає до створення концептуальної історії українського перекладознавства та осмислення перекладу як наукової дисципліни глобального значення.

Післядемократія In Критика, № 5 (79), 2004, сс. 12–13.

2025-11-21T19:46:30+00:00

У статті розглянуто загрозу для демократичних інституцій у США та країнах Західної Європи через вплив заходів, спрямованих на боротьбу з тероризмом. Автор аналізує наслідки впровадження заходів безпеки, які можуть призвести до обмеження громадянських свобод. Рорті застерігає, що такі процеси сприятимуть формуванню «великодушного деспотизму», подібного до неофеодальних структур влади. У підсумку наголошено на потребі збереження демократичних засад. З англійської переклала Катерина Ботанова.

Про відношення образотворчих мистецтв до природи (пер. з нім. Дарія Сироїд) In Мислителі німецького романтизму: Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2003, сс. 364–374.

2025-11-21T20:20:10+00:00

У праці Фридриха Шелінґа «Про відношення образотворчих мистецтв до природи» досліджено антиномію «мистецтво – природа». Автор обґрунтовує концепцію творчої сили природи як активного знання та необхідність духовного оволодіння художником продуктивними силами природи. Аргументація твору розгортається з постійними апеляціями до античної культури, зокрема до грецького мистецтва як зразка досягнення синтезу краси і грації.

Фрагменти твору «Про відношення образотворчих мистецтв до природи» переклала з німецької Дарія Сироїд за виданням: Schelling F. W. J. Über das Verhältnis der bildenden Künste zu der Natur. Eingeleitet und herausgegeben von Lucia Sziborsky. – Hamburg: Felix Meiner Verlag, 1983. Переклад містить примітки.

Дмитро Заболотній

У сутінках інтелектуалізму In Критика, № 1-2 (75–76), 2004, сс. 31-32.

2025-11-21T19:58:20+00:00

У статті проаналізовано феномен інтелектуалізму та трансформації уявлень про інтелектуала. Критично розглянуто традиційні дефініції інтелектуалізму, підкреслено неможливість звести їх лише до ерудованості. Лютий обґрунтовує тезу про інтелектуала як медіума між дійсністю та сферою творчого пошуку, який протистоїть утилітарному використанню знання. У підсумку охарактеризовано сучасного інтелектуала як людину у стані творчої невизначеності і готову експериментувати, а не лише обізнану.

Про суть німецької науки (пер. з нім. Дарія Сироїд): Івано-Франківськ, Лілея-НВ, 2003, сс. 354–363.

2025-11-21T20:37:34+00:00

У праці «Про суть німецької науки» Фридриха Шелінґа представлено його концепцію національного характеру німецької філософії та науки. Автор аналізує специфіку німецького інтелектуального розвитку від релігійної реформації XVI століття до кантівської революції в пізнанні. Особливу увагу приділено критиці дуалістичного мислення та обґрунтуванню необхідності синтезу духовного й природного начал. Шелінґ формулює завдання німецького духу як відродження релігії через найвищу науку та досягнення синтетичного знання про природу і дух.

Фрагменти твору «Про суть німецької науки» переклала з німецької Дарія Сироїд за виданням: Die Deutschen Romantiker, In Zwei Bänden. Bd. 1. – Salzburg: Das Berglamd-Buch, 1964. Переклад містить примітки.

Дмитро Заболотній

Колоніяльна війна та психічні розлади In Вперед, 30.06.2014.

2025-11-20T14:59:23+00:00

Матеріал є перекладом п’ятої глави книги «Гнані і голодні» Франца Фанона. Автор звертається до власної психіатричної практики. Описано випадки ментальних розладів серед алжирців, спричинених дегуманізуючою дійсністю колоніалізму. Автор підкреслює, що такі психопатології неможливо вилікувати, не змінюючи суспільний лад. Зроблено висновок, що в умовах колоніального гніту ментальні хвороби та їхні соматичні прояви є формою несвідомого політичного спротиву. Агресію всередині алжирської спільноти протягом періоду колонізації автор протиставляє її згуртованому спротиву під час національно-визвольної війни. Революційну боротьбу він вважає єдиним способом подолання колоніальної травми.

Пер. з фр.: І. Цюпа, І. Ковальська, К. Шепетюк.

Оригінал: Frantz Fanon, Les Damnés de la terre, Paris: Éd. François Maspero, 1970 (petite

collection Maspero).

У кінці черги по гамбургери In Критика, № 6 (68), 2003, сс. 9-10.

2025-11-20T10:39:21+00:00

Матеріал є оглядом на книгу Томаса Фридмана «Лексус і оливкове дерево. Зрозуміти глобалізацію», переклад якої українською мовою вийшов у 2002 році. Текст складається з п’яти частин.

У першій частині Бендик розглядає вплив концепції «кінця історії» Френсиса Фукуями на західних інтелектуалів. До числа цих інтелектуалів він відносить Томаса Фридмана з його «теорією золотих дуг». Об’єктом іронії автора стає Макдональдс, обраний Фридманом як метафора процесів глобалізації.

Друга частина присвячена критиці спроб Фридмана описати глобалізацію як виключно позитивне явище. Автор підкреслює, що глобалізація неможлива без застосування економічного та навіть збройного тиску. Він звертається до роздумів ідеолога антиглобалістського руху сапатистів Субкоманданте Маркоса, вважаючи їх переважно слушними.

У третій частині автор стверджує, що події 11 вересня 2001 року стали крахом просвітницького політичного проєкту. Констатується, що сучасна західна людина є «постматеріалістичною», тобто ставить самореалізацію та прагнення зробити світ кращим вище за споживацькі цінності.

У четвертій частині Бендик розглядає довіру як єдиний міцний фундамент суспільних стосунків, а страх перед Чужим, викликаний загрозою тероризму – як чинник, що її підриває.

П’ята частина містить висновок про кризу універсалістської західної ідеї.

Пошуки антропології In Критика, № 10 (72), 2003, сс. 19-22.

2025-11-20T15:11:37+00:00

Матеріал є оглядом на книгу Віталія Табачковського «У пошуках невтраченого часу. Нариси про творчу спадщину українських філософів-шістдесятників», присвячену Київській філософській школі. Ємець-Доброносова ставить під сумнів доцільність використання терміну «школа» щодо академічного філософського осередку, сформованого в 1960-х роках завдяки Володимиру Шинкаруку. Іншою критичною заувагою до праці Табачковського є те, що, вбачаючи важливий гуманістичний потенціал в екзистенціально-комунікативних ідеях членів Київської філософської школи, він перебільшує роль та представленість цих ідей у їхніх творах. Авторка наголошує на необхідності для української філософії створення й розвитку нових теорій та концепцій, на противагу пошуку завуальованих філософських імпульсів у вимушено заангажованих на користь марксизму працях радянського минулого.

Міти построзвитку та модернізація In Критика, № 10 (72), 2003, сс. 8-10.

2025-11-20T10:49:43+00:00

У статті Павла Кутуєва йдеться про школу построзвитку та одного з її засновників – Артуро Ескобара. Автор порівнює теорію построзвитку зі світ-системним аналізом Імануеля Валерстайна. Зазначається, що ці два філософи приходять до схожих висновків різними шляхами. Якщо світ-системний аналіз спирається на троцькістську версію неомарксизму, то теорія построзвитку апелює до вчення про дискурси Мішеля Фуко. Построзвиток розглянуто як реакцію на політичні практики модернізації країн третього світу. Основною метою теорії построзвитку постає пояснення того, як дискурс розвитку конституює реальність жителів цих країн. Автор застерігає від некритичної ідеалізації докапіталістичних незахідних економік, яка, на його думку, може призвести до виправдання традиціоналізму.

Зародкова душа: ґенеза людської душі: Львів, Накладом автора, 1931, 48 с.

2025-11-18T10:10:25+00:00

У праці представлено погляди автора на природу душі, зокрема на її виникнення в людському тілі. Автор полемізує із уявленням, що душа людини є єдиною (лат. simplex) та незмінною, зауважуючи, що хиба цього уявлення полягає в наївному висновуванні неподільності душі з її просторової непротяжості. Автор, на противагу цьому, пропонує розглядати душу як життєвий принцип, який наділяє матеріальне тіло прикметами тієї чи іншої органічної форми, та є тим, що підтримує життя в тілі. Окрім цього, душа, на думку автора, не є статичною, а розвивається разом із фізичним тілом. Цю тезу Костельник обґрунтовує розвитоком й ускладненням душі в складніших організмах.

Автор доходить висновку, що найбільша таємниця живого загалом та душі як його принципу полягає у здатності відтворювати себе та бути пов’язаною із невідтворюваною матерією.

Самогубство: Соціологічне дослідження (пер. з фр. Леонід Кононович): Київ, Основи, 1998, 519 с.

2025-11-18T21:42:33+00:00

Український переклад праці Еміля Дюркгайма «Самогубство: Соціологічне дослідження» (Le Suicide: Étude de sociologie), здійснений Леонідом Кононовичем.

Зміст

Вступ

Загальна бібліографія

Книга перша: Позасуспільні чинники

Розділ І: Самогубство і психопатичні стани

Розділ ІІ: Самогубство і нормальні психологічні стани. Раса. Спадковість

Розділ ІІІ: Самогубство і космічні чинники

Розділ IV: Імітація

Книга друга: Суспільні чинники й суспільні типи

Розділ І: Методологічні основи їх визначення

Розділ ІІ: Егоїстичний суїцид

Розділ ІІІ: Егоїстичний суїцид (продовження)

Розділ IV: Альтруїстичний суїцид

Розділ V: Аномічний суїцид

Розділ VI: Індивідуальні форми різних видів суїциду

Книга третя: Суїцид як суспільне явище

Розділ І: Суспільна основа суїциду

Розділ ІІ: Зв’язок суїциду з іншими суспільними явищами

Розділ ІІІ: Практичні висновки

П'ять медитацій на “Плач Єремії” In Критика, №7–8 (57–58), 2002, сс. 27-34.

2025-11-18T21:14:56+00:00

У статті порушується проблема недостатньої дослідженості постаті Грицька Чубая, зокрема його епістолярного доробку. Матеріал структуровано навколо біографічного нарису поета та аналізу його листування з різними адресатами впродовж життя. Окремої уваги заслуговує постать автора дослідження, який є учасником музичного гурту «Плач Єремії». Завдяки цьому простежується тонкий зв’язок між поетикою Чубая, його «П’ятикнижжям» та концептуальним підґрунтям гурту.

Від України до Ukrainy, або Мова політики в перекладі In Критика, №9 (71), 2003, сс. 14-15.

2025-11-18T20:06:09+00:00

У статті розглянуто польський переклад праці Миколи Рябчука «Від Малоросії до України» [Pol.: Od Małorosji do Ukrainy]. Дослідник обґрунтовує тезу про етноцентричний характер тексту, попри українське походження перекладача. Аргументація спирається на аналіз термінологічних трансформацій: поняття націоналізм у перекладі замінено на більш нейтральний і прийнятний для польського читача відповідник — народний. Окрему увагу приділено фонетичним неточностям у іменному покажчику, що, на думку автора, віддаляють читача від українських персоналій. У підсумку переклад постає не лише мовним, а й ідеологічно маркованим явищем.

Поняття матерії в старинних атомістів і в нинішній фізиці: (відчит на наукових зборах Богословського Наукового Товариства, виголошений у Львові 30. ХІ. 1932): Львів, Богословське наукове товариство, 1932, 7 с.

2025-11-18T10:19:22+00:00

Матеріал є сканокопією статті Гавриїла Костельника з часопису «Богослів’я» (т. X, 1932 р., кн. 4). У матеріалі підкреслено, що атомістичне поняття матерії має заступити нове поняття — енергія, котра, на думку автора, має свої витоки у фізиці Ньютона. Врешті, автор зазначає, що введення нового поняття може стати підґрунтям для зближення фізики та релігії, зокрема, для розв’язання проблеми сполучення душі та тіла.

Фатальні стратегії (пер. з фр. Леонід Кононович): Львів, Кальварія, 2010, 192 с.

2025-11-18T21:54:38+00:00

Ukrainian translation of Jean Baudrillard's "Fatal strategies" (Les stratégies fatales) by Leonid Kononovych.

Contents

Ecstasy and Inertia

Figures of the Transpolitical

Ironic Strategies

The Object and Its Appropriation

For the Principle of Evil

Національно-визвольні змагання націоналізму з лібералізмом In Критика, №11 (73), 2003, сс. 3-6.

2025-11-18T21:31:45+00:00

У статті аналізуються співвідношення лібералізму та націоналізму крізь призму концепції Джона Ролза, викладеної у праці «Закон народів». Автор доводить, що принципи, запропоновані Ролзом, неминуче підтримують незалежність ліберальних народів у ліберальному світі, проте залишають невирішеною проблему їхньої сумісності з націоналізмом. У праці обґрунтовується, що попри складність і відсутність однозначної відповіді, існують вагомі концептуальні та практичні підстави розглядати лібералізм і націоналізм як сумісні явища. Додатково наголошено на емпіричному підтвердженні цієї тези на прикладі національно-визвольних рухів у пострадянських країнах. У підсумку підкреслюється, що взаємозв’язок лібералізму та націоналізму становить важливу проблематику, яка потребує подальшої уваги з боку сучасної політичної філософії.

Харківський університет і слобідська громада In Критика, №3(65), 2003, сс. 18-23.

2025-11-18T20:17:38+00:00

У статті розглядається заснування Харківського університету як унікального й водночас компромісного явища в історії української освіти та культури. Автор спирається на глибокий історико-географічний контекст, акцентуючи на ключовій ролі Василя Каразіна як ініціатора та організатора цього проєкту. Окреслюється значення університету для формування й розвитку інтелектуального середовища Слобожанщини, що перетворило Харків на один із провідних освітніх і культурних центрів початку ХІХ століття. Окрему увагу приділено процесам становлення університету, його функціонуванню та взаємодії з міським середовищем, що поступово вибудовувало образ Харкова як інтелектуального осередку. Водночас підкреслюється історична закономірність поступової передачі цього статусу Києву, який у подальшому утвердився як головний центр українського культурного та наукового життя.

Чом не співає огірок? In Критика, № 10 (72), 2003, сc. 26-27.

2025-11-18T10:37:22+00:00

Стаття Олі Гнатюк присвячена полеміці зі статтею Андрія Савенця «Від України до Ukrainy, або Мова політики в перекладі» («Критика»), темою якої є польський переклад праці Миколи Рябчука — «Od Małorosji do Ukrainy» (Krakow, 2002 р.). Авторка статті зазначає, що критикований Савенцем етноцентризм у перекладі не є визначальним для жанрової специфіки книги та підкреслює, що перекладацькі рішення у зазначеному виданні вказують радше на певні особливості польської мови.

Зрештою, авторка наголошує на значущості праці Рябчука для розуміння українського контексту у польському суспільстві.

Релігійна свобода перед викликом ідентичності In Критика, № 10 (72), 2003, сс. 5-7.

2025-11-18T22:12:43+00:00

У статті Віктора Єленського йдеться про загрози релігійній свободі в Україні за часів незалежності. Матеріал складається з п’яти частин.

У першій частині констатується, що, попри авторитарні тенденції в політиці, право на свободу віросповідання в Україні переважно не зазнає серйозних утисків. Причинами цього, на думку автора, є відсутність жорсткої конфесійної забарвленості в українському націоналізмі, наявність на території України декількох впливових конкурентних релігійних осередків та дистанційованість боротьби за релігійну свободу від ширшого руху за громадянські права.

У другій частині автор, апелюючи до думки Коула Дюрема, виокремлює чотири передумови релігійної свободи: плюралізм, економічна стабільність, легітимність наявного політичного режиму та готовність панівної релігійної спільноти толерантно ставитися до релігійних меншин.

Третя та четверта частини демонструють, чому в Україні наведені передумови відсутні. Особливу увагу приділено спробам агресивно налаштованих релігійних спільнот чинити тиск на державу з метою обмежити релігійну свободу громадян.

У п’ятій частині обґрунтовується хибність твердження про деструктивний вплив іноземних віровчень на національну ідентичність українців. Автор наголошує на змінності та суб’єктивності національної ідентичності. Протиріччя між релігійною свободою та національною ідентичністю він вважає ілюзорним.

Україна не Галілея, МОН не Назарет, а підтасування дипломів не панацея In Критика, №1-2 (123-124), 2008, сс. 35-36.

2025-11-17T20:53:55+00:00

У статті автор полемізує з Максимом Стріхою щодо питання відповідності звання кандидата наук західному ступеню PhD. Публікація є продовженням дискусії, розпочатої на сторінках «Критики» у №12 за 2007 рік.

Автор наполягає, що ці дві кваліфікації належать до різних академічних категорій і не повинні ототожнюватися. Намір прирівняти їх, за його оцінкою, фактично зводиться до трактування PhD як формального ярлика, що нівелює його змістовні аспекти. Відтак, на думку автора, конструктивним кроком був би розвиток у вітчизняних університетах повноцінних PhD-програм, подібних до тієї, котра була започаткована в НаУКМА.

У затінку філософів-квіток In Критика, № 10 (72), 2003, сc. 17-18.

2025-11-17T22:14:05+00:00

Стаття є рецензією Володимира Верлоки на працю Віталія Табачковського – «У пошуках невтраченого часу» (Київ, 2002). Рецензована праця присвячена аналізу розвитку філософської думки в Києві 1960 –1990х років, пов’язаної з інтелектуальною діяльністю співробітників Інституту філософії.

Автор рецензії наголошує, що наратив Табачковського вибудувано довкола опозиції між гуманістично орієнтованими філософами та тоталітарною системою, яка визначала рамки інтелектуального життя доби. Водночас у рецензії підкреслено, що феномен Київської школи потребував ширшої взаємодії із суспільством, аби набути статусу «знання-влади» у беконівському розумінні.

Посттоталітарне філософування In Критика, № 3 (77), 2004, сс. 18-19.

2025-11-17T21:48:08+00:00

Стаття Олега Хоми присвячена концептуалізації феномену Київської світоглядно–антропологічної школи 196–1980-х років та суперечностей, що супроводжували її існування. Автор показує, що термін «школа» часто виступає як штучно сконструйований ретроспективний ярлик, який маскує складні процеси формування інтелектуального середовища. Хома аналізує марксистську заангажованість філософів доби та їхні ролі у становленні посттоталітарного етосу, виявляючи, що саме за умов поступового ослаблення тоталітарного контролю зароджувалися нові інтелектуальні практики. У статті доведено, що Київський філософський осередок функціонував як середовище продукування ідей, а не як конгломерат однакових методологічних позицій.

Культ вигнання In Критика, № 1-2 (75-76), 2004, сс. 33-35.

2025-11-17T21:32:09+00:00

У статті Яна Бурума порушено проблему трансформації феномена вигнання: від трагічного досвіду вимушеної втрати батьківщини до метафоризованого, а подекудий стилізованого «модного» статусу інтелектуала–аутсайдера. Автор демонструє, що сучасна інтелектуальна традиція часто ототожнює вигнання з романтизованою позицією дистанції та критичності, ігноруючи реальні страждання тих, хто був позбавлений дому. Проаналізовано літературні та філософські приклади: від біблійної оповіді про Адама й Єву – до творів Джойса, Адорно та Саїда, які розкривають двозначність вигнання як метафори і як життєвої необхідності. У статті доведено, що вигнання стало не лише культурною темою, але й своєрідним привілеєм для інтелектуалів, які перетворили його на спосіб самовизначення та інструмент критики суспільства. Автор показав, що ця подвійність між досвідом реальних вигнанців і символічним вибором інтелектуалів визначає парадоксальну привабливість вигнання у сучасному культурному дискурсі.

Чи з Назарета може вийти щось добре? In Критика, № 1-2 (123-124), 2008, с. 34.

2025-11-17T21:12:03+00:00

У статті автор полемізує з Григорієм Грабовичем щодо відповідності звання кандидата наук західному ступеню PhD крізь призму сприйняття цих ступенів у природничих та гуманітарних науках. Публікація є продовженням дискусії, опублікованої на сторінках «Критики» у №12 у 2007 році.

Стріха, на відміну від Грабовича, вважає, що ці ступені є співмірними – вітчизняне звання кандидата наук, на його думку, може вважатися відповідним рівню західного PhD. Такий висновок ґрутнтується на проведеному автором порівнянні дисертаційних досліджень українських науковців та їхніх західних колег.

Присмерк майбутнього In Критика, № 1-2 (75-76), 2004, сc. 2-3.

2025-11-17T22:23:31+00:00

У статті автор аналізує політичні тенденції сучасного йому світу в контексті подій 2003 року. Мирослав Попович наголошує, що такі явища, як реставрація комуністичних практик у Росії, зростання хвилі ненависті, спричинене війною в Іраку, а також невдалі спроби узгодження європейської конституції, засвідчують нагальну потребу у гуманістичному підході до розв’язання глобальних проблем. У підсумку Попович закликає українців формувати власні відповіді на виклики глобалізованого світу, не покладаючись на допомогу ззовні.

Антропологія антропології In Критика, № 3 (77), 2004, с. 15.

2025-11-17T22:02:13+00:00

Стаття містить роздуми Володимира Верлоки щодо феномену Київської світоглядно-антропологічної школи, розглянутого у контексті публікації праці Віталія Табачковського «У пошуках невтраченого часу» (Київ, 2002). Автор наголошує, що це інтелектуальне явище репрезентує широкий спектр характеристик української інтелектуальної історії 1960 – 1990-х років – від ідеологічних обмежень до антропологічних інтенцій гуманітарного знання. Верлока підкреслює, що подальший розвиток світоглядно-антропологічного підходу дав би змогу глибше осмислити феномен «вільного мислення», зокрема прояснити умови його можливості та виявити чинники його поступового занепаду.

Риторика замість аргументації In Критика, № 3 (77), 2004, сс. 17-18.

2025-11-17T21:39:48+00:00

У статті Василя Лісового досліджується проблема штучного конструювання поняття «київська світоглядно-антропологічна школа». Автор демонструє, що претензія на існування окремої школи не підтверджується ні методологічною оригінальністю, ні характером дослідницьких підходів, а спроби виділити її як окремий інтелектуальний напрям часто зумовлені риторичною маніпуляцією. Лісовий аналізує суперечку між діалектичним і логіко-аналітичним підходами, вказуючи на обережність київських філософів у контексті радянської ідеології та порівнює їхні публікації із текстами західних авторів. У статті доведено, що підкреслений у назві «школи» акцент на світогляді та антропології не є специфічним для київського середовища і часто повторює загальні тенденції доби. Автор показує, що саморепрезентація «школи» спирається радше на риторику, ніж на реальну наукову оригінальність, і підкреслює важливість аналітичної точності у визначенні філософських шкіл. Таким чином, стаття уточнює спосіб концептуалізації київських інтелектуальних тенденцій другої половини XX століття та критикує надмірне спрощення історико-філософського контексту через риторичні ярлики.

Інтелектуали, інтеліґенція, експерти In Критика, № 1-2 (75-76), 2004, сс. 28-29.

2025-11-17T21:23:19+00:00

Стаття Ірини Кучми присвячена проблемі трансформації ролі інтелектуалів у сучасному суспільстві та медійній культурі. Авторка аналізує процес переходу від класичного образу інтелектуала – носія універсальних цінностей і громадянського критика, до постаті експерта, чия компетентність комерціалізується та використовується для легітимації владних дискурсів. У праці також було продемонстровано, як інтелектуали втрачають автономію, опиняючись у залежності від політичних і економічних еліт, що зумовлює їхню маргіналізацію або підпорядкування інтересам влади. Особлива увага приділена українському контексту, де криза ролі інтелектуалів поглиблюється браком публічної сфери, слабкістю університетських інституцій та відсутністю органічних інтелектуалів, здатних поєднувати наукову, громадянську й політичну діяльність. Було доведено, що значущість інтелектуала сьогодні визначається його здатністю чинити опір домінантним ідеологіям, відстоювати автономію знання та захищати власні цінності.

Плаґіят і його контексти In Критика № 4 (78), 2004, сс. 20–27.

2025-11-16T21:51:43+00:00

Стаття Григорія Грабовича становить критичний аналіз феномену плагіату в історико-культурному та інтелектуальному просторі України. Структурно текст поділений на 8 частин. На його початку автор звертається до випадку з “Наратологічноим словником” Олександра Ткачука – ситуації, яка є показовою для порушеної проблематики й відіграє центральну роль у запропонованому огляді.

У перших частинах Грабович окреслює загальні підходи до розуміння поняття “плагіат”, простежує історичні форми його появи та еволюцію трактувань у різні епохи. Окрему увагу приділено працям 1990-2000 років, котрі досліджують вплив новітніх технологій, а також культурно-освітніх особливостей окремих країн на поширення плагіату, передусім у академічному середовищі. Рефлексія над цими дослідженнями безпосередньо підводить до тематичного кола двох завершальних частин статті, у яких автор детально аналізує сучасний стан проблеми плагіату та практик несанкціонованого запозичення в Україні.

Відштовхуючись від випадку з “Наратологічним словником”, який був повністю запозичений Ткачуком із A Dictionary of Narratology Джеральда Принса, Грабович з’ясовує можливі причини появи подібних явищ та механізми, що сприяють їхній легітимації. Серед ключових чинників він виокремлює вплив радянських інтелектуальних практик, котрі сприяли толеруванню неякісних антинаукових досліджень і формуванню відповідних моделей поведінки в освітньому та науковому середовищах.

Витлумачення невтрачених речей In Критика, № 4 (78), 2004, с. 29.

2025-11-16T21:11:27+00:00

Матеріал є відповіддю Віталія Табачковського на критику його книги «У пошуках невтраченого часу. Нариси про творчу спадщину українських філософів-шістдесятників». У тексті автор окреслює ключові проблемні вузли, розглянуті у своїй праці, та аналізує характер їхнього сприйняття в академічному середовищі. Табачковський також рефлексує над власним досвідом співпраці й інтелектуальної взаємодії з двома поколіннями українських філософів, залучених до формування інтелектуального ландшафту другої половини ХХ століття.

Месмер і Фройд, або Медицина, що стає філософією In Критика, №4 (174), 2012, сс. 30-31.

2025-11-16T22:54:50+00:00

У статті автор розмірковує над взаємозв'язком між месмеризмом і фройдизмом, аналізуючи масштаби культурних трансформацій, породжених цими інтелектуальними течіями. Магнетична теорія постає у нього не лише як медичний феномен, але й як чинник, котрий істотно вплинув на розвиток філософської та літературної думки. Автор наголошує, що діалектична традиція німецької філософії ХІХ століття та романтизм загалом відтворювали логіку тяжіння й відштовхування, властиву магнетичному способу мислення.

Месмеризм, за його інтерпретацією, був симптомом і водночас виразником епохи ХІХ століття, тоді як фройдизм відбиває духовний клімат ХХ століття. Для месмеризму визначальною була ідея поєднання індивідуального Я з колективним цілим, тоді як фройдизм підкреслював відносність людських потягів і мінливість їхніх об'єктів. У межах месмеристської парадигми об'єкт кохання виступав центром притягування бажання; у фройдистському ж підході він радше розглядається як мішень проєкцій, де конкретні властивості чи недоліки об'єкта мають вторинне значення.

Остап Вишня - свідок найкращого твору Миколи Хвильового In Український вісник, № 7–10, 1988, с. 40-44.

2025-11-16T22:25:01+00:00

У статті проаналізовано низку письмових матеріалів, які фіксують дружні стосунки та взаємну поваги між двома відомими українськими письменниками XX століття — Остапом Вишнею та Миколою Хвильовим. Попри звинувачення й переслідування, яких обидва зазнали на початку 1930-х років, вони продовжували підтримувати один одного як у приватному житті, так і в творчій діяльності. У тексті наведено, зокрема, спогади дочки Миколи Куліша та проаналізовано останній письмовий відгук Остапа Вишні про Миколу Хвильового, створений під час його перебування у виправно-трудових таборах. Автор також звертає увагу на позитивні характеристики, якими письменники обмінювалися у своїх статтях і присвятах до власних творів.

Окремі фізичні оригінали цих документів на час підготовки статті зберігалися в особистому архіві автора.

Втеча по колу як спокута за інших In Критика № 6 (56), 2002, сс. 34–35.

2025-11-16T22:07:38+00:00

Матеріал є рецензією Елеонори Соловей на твір Костянтина Москальця “Келія Чайної троянди”.

Авторка пропонує розгорнутий аналіз як сильних, так і слабких сторін книги. Текст Москальця, написаний у формі щоденника, охоплює десятирічний період життя головного героя/оповідача (1989 – 1999,) який, на думку Соловей, є складним для реконструкції у такому особистісному форматі. Рецензентка звертає увагу на значну кількість повторів і тематичних циклічностей, що, за її оцінкою, надають твору певної монотонності та негативно позначаються на його композиційній динаміці.

Водночас Соловей відзначає авторську сміливість і щирість, які поєднуються з виразно індивідуалістичним, подекуди відлюдницьким світоглядом Москальця. Окремо підкреслено наявність елементів самодеструктивної поведінки, що місцями набуває романтизованого звучання завдяки високій культурі письма та майстерному володінню мовою.

У цьому випуску “Критики” разом із рецензією опубліковано також коментарі Сергія Жадана та самого Костянтина Москальця, які розширюють контекст рецепції твору.

Спогад про Василя Стуса In Український вісник, № 7–10, 1988, сс. 47-49

2025-11-16T21:28:45+00:00

Матеріал є спогадовою нотаткою Івана Геля про Василя Стуса –українського поета-шістдесятника, з яким його поєднували тривалі дружні стосунки. Автор докладно описує їхні спільні інтелектуальні зацікавлення, зустрічі та розмови, а також досвід співжиття в умовах несвободи. У тексті підкреслюється, що обидва вони високо цінували й систематично опрацьовували доробок Дмитра Чижевського, Богдана-Ігоря Антонича, Олега Ольжича та інших провідних інтелектуалів.

Поданий фрагмент є частиною листа з місць заслання, адресованого закордонному кореспондентові. З огляду на цензурні обмеження та необхідність обережного висловлювання, у ньому свідомо уникаються слова «тюрма», «табір», «камера», а низка аспектів невільницького життя передається у завуальованій формі. Відомо, що лист був доставлений адресатові; інформація про будь-які попередні публікації цього тексту відсутня.

Неперекладність лексиконів In Критика, №11-12 (181-182), 2012, с. 19.

2025-11-16T23:05:57+00:00

Стаття є рецензією на перші два томи «Європейського словника філософій: Лексикону неперекладностей», виданих видавництвом «Дух і Літера» у 2009 та 2011 роках. На думку автора, укладачі словника послідовно обстоюють принцип філософського плюралізму. Рецензент виокремлює три можливі рівні прочитання видання: рівень пересічного читача, рівень перекладача та рівень філософа. У підсумку він наголошує, що сама ідея неперекладності слугує показником культурного різноманіття та засвідчує специфіку різних інтелектуальних традицій.

Виголювання української освіти In Критика, №1-2 (123-124), 2008, с. 33.

2025-11-16T22:40:15+00:00

У статті авторка критично розглядає запровадження Болонської системи в українській вищій освіті. До основних її недоліків вона відносить істотне збільшення адміністративного й методичного навантаження на викладача, фрагментацію навчальних курсів на окремі модулі, що, на її думку, ускладнює для студентів формування цілісного бачення опанованого матеріалу, а також скасування гуманітарних дисциплін у програмах технічного та -інженерного спрямування. Авторка наполягає, що в освітній політиці українському суспільству не слід беззастережно наслідувати європейські моделі, оскільки механічне відтворення західних підходів лише поглиблюватиме кризові явища у вітчизняній освіті.

Українська інтелектуальна докса: спроба діягнозу In Критика № 1–2 (75–76), 2004, сс. 26–27.

2025-11-16T22:13:35+00:00

У матеріалі автор рефлексує над поняттями «інтелектуал» та «інтелігенція» й намагається визначити їхнє місце в українському культурному та суспільному житті. Він підкреслює роль радянського минулого та інших соціальних зрушень і змін кінця ХХ – початку ХХІ століття у формуванні інтелектуальних осередків в Україні. Крім того, автор пропонує термін «інтелектуали-циніки», які, на його думку, становлять новий проблемний феномен українського інтелектуального середовища.

Українські інтелектуали: в режимі витіснення In Критика, №1-2 (75-76), 2004, сс. 24-25.

2025-11-15T20:42:52+00:00

У матеріалі представлено міркування Володимира Фадєєва щодо української гуманітаристики початку XXI століття. Стаття складається з чотирьох частин. Спершу автор окреслює загальний стан культури й політики. Далі розглянуто вплив історичних обставин на тенденції в гуманітаристиці. На думку Фадєєва, дослідники різних поколінь відтворюють різні типи української ідентичності: від сталої історичної до нової емігрантської. Розмежувавши універсальних інтелектуалів та фахівців у конкретних галузях гуманітаристики, автор критикує перших за ігнорування актуальних викликів і потреб суспільства.

Волинь: наше і не наше горе In Критика, № 5 (67), 2003, сс. 2-3.

2025-11-15T20:19:21+00:00

Стаття містить роздуми Мирослава Поповича щодо Волинської трагедії 1943-1944 років. Автор проблематизує ставлення українського суспільства до негативних подій в історії України. У тексті порушено питання історичної та національної ідентичносей, а також розглянуто політичні особливості сучасних інститутів пам’яті. Філософ стверджує, що уявлення про колективну відповідальність є застарілими. Провідною тезою тексту є утвердження принципу індивідуальної відповідальності, що ґрунтується на свідомому виборі ідентичності та спрямованості на сучасні форми комунікації, культуру пам’яті й практики взаєморозуміння – передусім у взаєминах із польським суспільством.

Шостий у ґроні. В. Домонтович в історії української прози In Домонтович В. Проза. Три томи, т. 3: Нью-Йорк, Сучасність, 1988, сс. 505-556.

2025-11-15T20:51:52+00:00

Матеріал є супровідною статтею до тритомного видання прози В. Домонтовича авторства його упорядника — Юрія Шевельова. У статті обстоюється нетиповий погляд на історію спілки київських неокласиків. На думку Шевельова, постать В. Домонтовича несправедливо виводилась на периферії культурного процесу міжвоєнної України. Автор обґрунтовує позицію, згідно з якою прозу письменника варто включати до основного доробку так званого «ґрона». У статті детально відтворено історичний контекст творчості та комунікації В. Домонтовича із Миколою Зеровим, Максимом Рильським, Павлом Филиповичем, Михайлом Драй-Хмарою та Освальдом Бурґгардтом. Шевельов здійснив глибокий аналіз філософських тем любові та ірраціональності, політичної кон’юнктури та джерел натхнення В. Домонтовича.

Поневолені університети In Критика, № 3 (65), 2003, сс. 15-17.

2025-11-15T20:33:24+00:00

У матеріалі представлено візію Андрія Портнова щодо стану вищої освіти в Україні радянського періоду. Розглянуто праці Джона Конелі, Анджея Валіцького, Станіслава Мужанського, Івана Крип’якевича. Автор характеризує діяльність українських університетів упродовж XX століття. Центральною темою статті є тотальна «совєтизація» та конформізм в освітніх осередках як гуманітарного, так і природничого спрямування. За Портновим, можливості здійснювати наукову діяльність в університеті майже не було: робота підтримувалась завдяки ініціативній меншості, пригнічуваній офіційними інституціями. У статті йдеться про вплив влади на освіту, діяльність конкретних науковців, особливості навчання та історії українських, польських, чеських та німецьких університетів.

В. П. Петров — учений універсал In Археологія, № 3, 1990, сс. 95-100.

2025-11-13T14:16:35+00:00

Матеріал висвітлює погляди Михайла Брайчевського на постать Віктора Петрова як науковця, що працював у різних галузях. Автор проаналізував загальні риси науки XX століття. У статті здійснено спробу осмислити причини виникнення універсальних гуманітарних методологій. За автором, методи історії та археології потребують загальних і, в певному сенсі, філософських знань та навичок. Саме такий підхід Брайчевський вбачає у роботах Віктора Петрова. У статті згадано про значну роль лінгвістики в методології сучасного науковця. Автор наголошує на методичній необхідності знань з суміжних наук, завдяки яким історія поповнюється цінним і точним матеріалом.

Нові стани нового тисячоліття In Критика, № 6 (56), 2002, сс. 2-3.

2025-11-13T14:51:09+00:00

Стаття ґрунтується на доповіді, виголошеній на конференції Соціологічної асоціації України 2002 року та опрацьованій Іриною Кириченко. У ній автор наголошує, що суспільства XXI століття демонструють низку тенденцій, які не можуть бути вичерпно описані популярними концепціями на кшталт «кінця історії». Основну увагу зосереджено на аналізі постіндустріальних процесів, що ведуть до посилення соціального ізоляціонізму. Євген Головаха здійснює структурний аналіз сучасного глобального суспільства та пропонує модель так званих трьох соціальних стани. У статті обґрунтоване, яким чином, на думку автора, зазначені стани відрізняються від класів у класичному соціологічному розумінні.

Пеньки від саду Академа In Критика, № 4 (78), 2004, с. 28.

2025-11-11T20:24:38+00:00

У статті розглянуто полеміку Віталія Пономарьова з дописувачами часопису «Критика», зокрема, з Олегом Хомою та Віктором Малаховим, у контексті дискусії щодо феномену Київської світоглядно-антропологічної школи. Автор критично осмислює доцільність концептуального оформлення групи філософів радянського періоду в поняття «філософської школи», спираючись на критерії визначення «наукової школи», сформульовані Василем Лісовим.

Пономарьов наголошує на методологічній некоректності ретроспективного конструювання інтелектуальних традицій у середовищі, де вони не мали реальних передумов для становлення. У підсумку автор закликає до визнання факту занепаду української філософії у 1960–1980-х роках і застерігає від спроб віднаходити філософію там, де її існування було історично неможливим.

Навздогін минущій правді In Критика, № 3 (77), 2004, сс. 15-17.

2025-11-11T19:52:20+00:00

Стаття доповнює дискусію щодо Київської світоглядно-антропологічної школи, котра була спричинена публікацією книги Віталія Табачковського «У пошуках невтраченого часу». Автор акцентує увагу на важливості висвітлення та збереження правди про філософію в Україні у 1960-1980-тих роках, оскільки це забезпечує тяглість української філософської традиції та обґрунтовує претензії на існування генерації нових українських філософів. Окрім цього, Малахов ділиться власним досвідом та рефлексіями стосовно цього періоду в історії української філософії.

Вступ до методу Леонардо да Вінчі (Пер. з фр. Анатоль Перепадя) In Всесвіт, № 4 (166), 1972, сс. 162-175.

2025-11-11T20:12:31+00:00

Стаття є скороченим перекладом з французької есею Поля Валері «Вступ до методу Леонардо да Вінчі». У цьому тексті автор майстерно презентує сам принцип пізнання, застосовуючи його безпосередньо у процесі написання есею.

Основою запропонованого методу є пошук вихідної засади в межах пізнаваного об’єкта та її трансформація у форму образу, метафори чи абстракції. Завдяки цьому стає можливим одночасне розширення поняттєвого горизонту й поєднання різних сфер знання. Постать Леонардо да Вінчі постає у Валері як символ універсального мислення, здатного інтегрувати наукове та художнє пізнання в єдиному інтелектуальному полі через систему образних відповідностей.

Крім того, на прикладі діяльності да Вінчі автор розмірковує над сутністю мистецтва аналізу – як особливої форми мислення, що поєднує гносеологічну глибину з естетичною інтуїцією, виявляючи тим самим потенціал єдності раціонального та творчого начал у процесі пізнання.

Українська раса: Варшава, «Народній стяг», 1937, 24 с.

2025-11-11T19:45:30+00:00

У праці проаналізовано поняття «української раси» та окреслено два основні способи його розуміння: 1) зовнішній, що полягає у сприйнятті історії та культури України крізь призму ціннісних і світоглядних засад інших народів (рас); 2) внутрішній, який ґрунтується на усвідомленні своєрідності психології, традицій і духовного призначення українського народу.

Поняття «української раси» у трактуванні Юрія Липи постає як інтелектуальний інструмент самоідентифікації та утвердження національної відмінності. Для автора воно виконує подвійну функцію: з одного боку, сприяє розширенню знань про власний народ і культуру, а з іншого – захищає їх від деструктивних зовнішніх впливів.

З метою аргументації своїх поглядів Липа звертається до теорії протоісторії Вадима Щербаківського, у центрі якої – встановленні фізичних і духовних взаємозв’язків між народами, що у різні історичні періоди населяли територію України. Щербаківський, спираючись на ці зв’язки, доводить тяглість існування українського народу на одній території протягом кількох тисячоліть, визначає Україну як самостійну геополітичну одиницю та простежує формування її культурних традицій і ментальних особливостей. Спираючись на ці висновки, Липа обґрунтовує ідею існування української раси, протиставляючи свій концепт расизму матеріалістичній доктрині «боротьбі класів» діалектичного матеріалізму.

Нотатки щодо «проблеми поколінь» In Критика, № 10 (72), 2003, сс. 15-16.

2025-11-10T18:54:22+00:00

Стаття є перекладом із російської мови публікації Юрія Левади «Нотатки щодо “проблеми поколінь”». У ній автор спирається на результати соціологічних досліджень для аналізу причин і специфіки феномена «розриву поколінь» у російському суспільстві, що виявляється у протистоянні між представниками домінантного соціального порядку та групами молоді, орієнтованими на альтернативні ціннісні системи.

У підсумковій частині Левада доходить висновку, що майбутнє суспільства визначається не стільки самою молоддю, скільки здатністю соціальних інститутів спрямовувати її розвиток. Саме інституційний вплив, за автором, може забезпечити формування «зрілого» суспільства й подолання властивого молоді ціннісного та світоглядного примітивізму.

Епоха цинізму та її критики In Критика, № 10 (72), 2003, сс. 11-14.

2025-11-10T18:40:35+00:00

Стаття є рецензією праці Петера Слотердайка «Критика цинічного розуму» (пер з нім. Андрія Богачова, Київ: Тандем, 2002). Автор розглядає філософську концепцію Слотердайка, виокремлюючи в ній два взаємопротилежні полюси, які постають як альтернативи ідеалістичному мисленню та визначають специфічну оптику інтерпретації історії філософії. Перший із них – кінізм – постає як філософія життя кризових часів, властива простолюдинові, тоді як другий – цинізм – трактується як філософія «пана», що втілюється в ідеологічних формах і маскарадній культурі.

Геннадій Аляєв приділяє особливу увагу критиці Просвітництва, яке, на його думку, зазнало трансформації від раціоналістичного ентузіазму до цинізму влади та суспільства, зокрема в освітній і політичній сферах.

У рецензії також здійснено порівняння концепції цинізму Слотердайка з соціокультурними реаліями радянської та пострадянської України, а як можливу альтернативу цинічному світогляду запропоновано концепт християнського реалізму.

Релігійна свобода перед викликом ідентичності In Критика, № 10 (72), 2003, сс. 5-7.

2025-10-16T18:52:17+00:00

Науковий центр марксистської думки на Україні In Червоний шлях, №5-6, 1929, сс. 184-196.

2025-10-16T16:44:35+00:00

Рецензія Дмитра Бованенка на номери журналу «Прапор марксизму» за 1927-1928 рр.