Вчителі життя. In Сучасність No. 6 (66), Мюнхен, 1966, сс. 82-88.

Есе Олександра Кульчицького «Вчителі життя» присвячене Миколі Шлемкевичу й є спробою відповісти на екзистенційне питання: «Хто він?». Кульчицького цікавить внутрішній вибір і сенс інтелектуальної діяльності філософа. Шлемкевич постає як незвична для української еміграції постать: філософ, який не залишився осторонь актуального життя, а свідомо опинився на межі між філософією та публіцистикою. Саме в цьому Кульчицький вбачає його особливість. Публіцистика була для Шлемкевича способом осмислювати духовний стан народу й водночас впливати на його майбутнє.

Центральною проблемою есе є українська духовість та її суперечливі форми. Аналізуючи праці Шлемкевича, Кульчицький звертається до образів «гоголівської», «сковородинської» та «шевченківської» людини. Через них він розкриває різні моделі українського характеру: від пасивного занурення в побут і самозамилування до духовного усамітнення та прагнення перетворити світ. Особливо важливою є критика «індивідуалізму без індивідуальностей» і надмірного емоційного мрійництва. Проблема, яку бачить Шлемкевич і підхоплює Кульчицький, полягає в тому, як перетворити емоційну й пісенну стихію української духовості на творчу силу, здатну надавати їй форми.

Світоглядна публіцистика в Кульчицького постає як форма духовної відповідальності інтелектуала перед суспільством. Її завдання полягає в тому, щоб допомогти нації змінитися. У цьому сенсі Шлемкевич для Кульчицького є «філософом на форумі» та одним із тих «учителів життя», які прагнули формувати простір для духовного оновлення української нації.